Федір Васильович Кандиба - Индекс потомака
Из пројекта Родовид
2
21/2 <1> ♂ Иван Фёдорович Кандыба [Кандыбы]Свадба: <1> ♀ Олександра Василівна Грищенко (Кандиба) [Грищенки] b. 1862 d. 1929
Смрт: 1889, Российская империя
біографічних записах письменник фіксує, що батько був удвічі старший матері, коли народився О. Олесь. Тобто: якщо Олександра Василівна в 1878 р. мала 18 років, то Іван Федорович, мабуть, - 36 (звідси і рік його народження - 1842). Якщо, як згадує Галина Грекова, Олександра Василівна залишилася вдовою в 27 років («Поет...», с 10), то дата смерті Івана Федоровича - 1889. Такі підрахунки підтверджують і слова самого письменника: «Коли мені було одинадцять років (тобто, в 1889 р. - Н. Л.), батька не стало».
Такі підрахунки підтверджують і слова самого письменника: «Коли мені було одинадцять років (тобто, в 1889 р. - Н. Л.), батька не стало» («Автобіографія...», с 42). Галина Грекова з любов’ю і ніжністю згадує Івана Федоровича: «Батько знайшов роботу на Волзі, в колишньому Царицині, у знайомого рибопромисловця, і змушений був покинути сім’ю. [...] Батько надсилав гроші, а в свята приїздив сам. Пам’ятаю щасливі дні, коли він, запорошений снігом, входив до хати. Які привабливі речі він нам привозив - опудала звірів, іграшки! Батько мав надзвичайно добре серце, скрізь сіяв добро своєю щедрою рукою. Нас, дітей, він дуже любив» («Поет...», с 10). О. Олесь пригадує, що його батько «був незвичайної доброти людина; напр[иклад], колись купець Бала- щенко прийшов до нього, впав до ніг і сказав, що його будинок продають з авкціона; він вийняв 120 000 руб[лів] і дав йому. Допомагав бідним грошима, дровами, соломою. Раз прийшов до Івана Хведоровича бідняк і просив дать йому чоботи; він зняв із себе чоботи й оддав, а сам взув старі, що були на горищі. Коли він умер, то всі вбогі, що користувались його доброчинністю, дуже шкодували й, як каже поет (О. Олесь - Н. Л.), «скидали мені маленькому шапки на ознаку пошани до батька, так що в мене лились сльози» («Спогади...», с 46). Про Івана Кандибу і Галина Лащенко писала: «Про нього збереглася пам’ять як про людину чесну й непідкупну, до того ж дуже здібну. Так казали люди, які близько його знали. Він ніжно любив свою дружину, від якої був набагато старший» («Поет...», с 18).
Дед будущего поэта Федор Кандыба торговал рыбой, а отец Иван Федорович работал на рыбных промыслах в Астрахани, где и утонул в Волге. Тогда Александру Олесю, старшему из детей, исполнилось одиннадцать лет.
3
Свадба: <2> ♀ Вера Антоновна Свадковская [Свадковские] b. 8 новембар 1881 d. 5 јануар 1948
Смрт: 22 јул 1944, Прага, Чехословакия
Семья жила бедно, и, тем не менее, Александра Васильевна прививала сыну и дочерям любовь не только к труду, но и к поэзии. Её стараниями Саша уже в 4 года умел читать, позже выучил напамять почти весь Шевченковский <Кобзарь>. От деда Василя мальчик узнавал украинские легенды, сказки и песни. Народная мудрость и поэзия вдохновили его на собственное творчество - в 9 лет Саша Кандыба написал первое стихотворение на русском языке. Будущему поэту исполнилось 11, когда его отец утонул. Мать осталась одна с тремя детьми и тремя рублями в кармане. И всё же мать постаралась дать сыну образование - для гимназии денег не было, поэтому в 15 лет Саша поступил в бесплатную земледельческую школу под Харьковом. Школьные предметы он учил мало - лишь бы сдать экзамен; но в то же время самостоятельно штудировал хинди, польский, болгарский, сербский языки; украинскую, русскую, европейскую литературу и философию; писал стихи на украинском и русском, редактировал школьный журнал и, чтобы прокормиться, давал уроки арифметики. В школе Саша увлёкся театром: чтобы увидеть украинский спектакль, мог зимой пройти пешком 12 вёрст. Позже он написал немало драматических этюдов и инсценировок народных сказок для украинской сцены. После окончания школы Кандыба стал вольным слушателем агрономического отделения Киевского политехнического института, но отсутствие денег вынужден был оставить учёбу и поступить на службу. В 1903 году, сдав экзамен по латыни, 25-летний Александр Кандыба поступил в Харьковский ветеринарный институт. В том же году он познакомился с выдающимися украинскими литераторами - Борисом Гринченко, Михаилом Коцюбинским, Лесей Украинкой. После их тёплых отзывов о его стихах Александр решился на издание первой книги. Свои произведения он стал подписывать псевдонимом Олесь - этим уменьшительно-ласкательным именем называла поэта его жена. Критика похвалила первую книгу за <свежесть поэтических образов, плавность и лёгкость стиха, смелость некоторых приёмов>. Ещё больше положительных отзывов вызвал второй сборник Олеся, где было много строк об Украине. В 1907 году, в год реакции после первой русской революции, Украине особо досталось от имперского правительства - украинские школы и издания закрывали, любые стремления развивать украинскую культуру объявлялись вредным национализмом и пресекались. Октябрьскую революцию 17-го года Александр Олесь встретил с надеждой на то, что теперь Украина станет вольным государством. В стихах он нередко обращался к Богу с молитвами о счастье для украинского народа, писал, что <вторым ясным воскресением Христа> будет приход долгожданной свободы. Однако уже в 18-м году, с началом гражданской войны, радужные ожидания поэта сменились горькими раздумьями о бессмысленности кровопролития. Узнав о том, что петлюровцы приговорили его к расстрелу, тяжело пережив убийство брата жены, Олесь в феврале 19-го года покинул страну. В эмиграции он продолжал писать о родине: в частности, создал сборник <Княж_ часи> - ситуация в Украине напоминала ему период раздробленности Киевской Руси, затем - цикл <Голод>, где описал ужасающие картины голода в Украине. Олесь также инициировал сбор средств в помощь голодающей стране - в 22-м в Киев было отправлено продуктов и одежды на 10 тысяч долларов. Мечтая вернуться на родину, Александр Олесь так и не смог сделать этого: в середине 20-х до него стали доходить известия о репрессиях партийцев и писателей, заподозренных в измене отчизне.
Скончался поэт 22 июля 1944 года в Праге. До начала 90-х годов его имя было вычеркнуто из украинско-советской литературы. Сегодня многие произведения Олеся, созданные им 50 и 100 лет назад, звучат так, словно описывают нынешние события.Смрт: 1958
Та розумна, енергійна жінка не розгубилася. Набрала квартирантів, давала обіди, і на ці скромні засоби спромоглася виховати й дати освіту трьом своїм дітям - синові Олександрові й дочкам Марії та Ганні, які закінчили Бестужевські курси».
Молодша сестра О. Олеся Марія Голубєва підтверджує: «Складати вірші Олесь почав дуже рано. Ще в дитинстві він часто любив ходити по садку й тихенько наспівувати, а коли ми питали, яку саме пісню він співає, то відповідав, що цієї пісні ще ніхто не знає, бо це його пісня».
Білопілля - містечко на Сумщині, де народився О. Олесь. Друковані тут автобіографічні записи письменника спростовують здогади деяких літературознавців про те, що батьківщина О. Олеся - Верхосулка чи село Кандибине Білопільського району на Сумщині. Наймолодша сестра О. Олеся Галина Грекова так описує Білопілля тих часів: «лише на двох вулицях були тротуари, а решта вулиць восени й весною тонула в грязюці. Чотири церкви, крамниці, дві початкові школи, «двокласне училище» та п’ять-шість приватних добрих будинків серед невеличких підсліпкуватих хатин, схожих одна на одну. Сіро, одноманітно, без будь-яких духовних інтересів і розваг минало життя в цьому «темному царстві».
Помешкання в Білопіллі згадує і Галина Грекова: «Батьки мали невеличкий будинок, очевидно, перероблений із звичайної хати, яка потім служила кухнею, а суміжна з нею наша спальня звалася кімнатою. Дві кімнати прибудовано пізніше, там жив батьків брат, людина похилого віку, на той час удівець. Діди й батьки були добрі хазяї, про що свідчить той порядок, що скрізь панував. Зокрема, О. Олесь в садку, викоханому їхньою працею. Чого тільки не росло в цьому садку! Розкішні груші, яблуні, сливи, волоські горіхи, абрикоси. Двоє вікон нашої кімнати виходять у садок, а одне - на вулицю, на захід. Там, через дорогу, росте столітній дуб. Під ним - криниця. За дубом заходить сонце, освітлюючи кімнату червоним промінням, яке падає на стіни, на підлогу, на ліжка». А сумський краєзнавець і журналіст Геннадій Петров дослідив історію цього будинку аж до наших днів, установив усіх його власників. Він виявив також цікавий факт про те, що «підприємливий білопільський книгопродавець, талановитий фотомайстер Кость Стороженко 1912 року, коли ім’я поета-земляка набрало широкого розголосу, видав фотолистівку з видом Олесевої домівки і продавав її у себе в книгарні. Він збагнув значення поетового доробку і подбав навіть, аби в будинку знаходилася книжка Олеся з біографією автора і описом, хто хату будував і перебудовував та хто в ній мешкав»
4
Свадба: <4> ♀ Катерина Леонідівна Білецька [Білецькі] b. 1919 d. 19 август 1996
Смрт: 10 јун 1944
|
 |
 |
У 1890-х роках та на початку ХХ століття обов’язки голови з’їзду виконував Антон Юхимович Свадковський (?-?), тесть відомого українського поета Олександра Кандиби (Олеся), дід знаного українського вченого-історика і поета Олега Кандиби (Ольжича).
- http://www.br.com.ua/referats/s1399/27551.htm
- http://zwiahel.ucoz.ru/novograd/history/samoupravlen.html
Батько 0.Ольжича - поет О.Олесь. Олександр Іванович Кандиба, чий родовід сягає Корсунського полковника обозного Федора Кандиби. Мати - Віра Антонівна Свадковська: в її жилах окрім української, текла ще білоруська і грецька кров. За освітою - вчителька, викладала мови, втім, українською так до пуття й не оволоділа, що було предметом постійних родинних жартів. Олександр Іванович був не просто палким українофілом, а й спадковим дворянином: герби роду Кандиб - як “малоросійський", так і “высочайше утвержденный и пожалованный" - можна побачити в "Малоросійському гербовнику" В. Лукомського та В. Модзалевського. Але на кінець XIX століття рід озлиднів, занепав, від дворянства залишилось хіба що прізвище - і козацька потуга, впертість, послідовність у досягненні жаданого результату. Але прагнення стати українським письменником погано узгоджувалось з бажанням мати, а точніше утримувати свою родину. Це пояснює, чому Віра Атонівна опинилась в заможній метрополії Полісся - Житомирі. Саме там 1907 року прийшов на світ Олег Кандиба, що став відомий і як О.Лелека, і як К. Костянтин, і як Д.Кардаш і т.д., а найбільше - під своїм "поетичним" псевдонімом О.Ольжич. Напевне, від поліської землі, скелястої і лісистої, оцей підсвідомий потяг Ольжича до міцності і ваговитості каменю, до таємничності й осоненості правікових пущ. Світлоокий хлопчик одразу підкорив серця батьків, родичів, сусідів: його любили всі. До того ж він рано виявив неабиякі здібності - почав вільно читати на третьому році життя, а маючи п'ять років, написав п'єсу з козацьких часів. Малював, добре грав на піаніно і на скрипці. Змалку пророкували йому велике майбутнє. О.Олесь присвятив синові декілька віршів, що всупереч заборонам і переслідуванням читалися ("Алфавіт віршами, написаними для сина") і співалися (“Над колискою", "Колискова"). І необізнані, невтаємничені люди мимохіть відчували його присутність, його чарівність.
5
Свадба: <5> ♀ Тамара Литвинець [Литвинці]
Смрт: 19 септембар 2012, Оттава, Канада
 |
