Ярослав Владимирович Осмомысл Галицкий и Волынский b. ~ 1135 d. 1187 - Индекс потомака

З малих років брав участь у походах на половців (в 1183 і 1185 роках). 1185 року потрапив разом з Ігорем до половецького полону, де одружився з дочкою хана Кончака. Повернувся з дружиною на Русь у 1188 році. Княжив у місті Путивль.

У 1206 році разом із київським князем Рюриком Ростиславичем та чернігівськими князями взяв участь у поході на Галич, що не приніс успіху. Натомість галицькі бояри запросили Володимира Ігоровича з братами княжити в їхній землі. В другій половині 1206 року сів у Галичі, а в серпні 1206 року допоміг Всеволоду Святославичу Чермному сісти в Києві. Через незгоди з братами залишив Галич і вернувся до Путивля.

Близько 1210 року знову подався до Галича і сів на престол. Щоб позбавитися боярської опіки, почав масові страти бояр. Останні втекли до Угорщини і привели угорське військо. Брати Ігоревичі були схоплені й прилюдно повішені в Галичі. З Галицько-Волинського літопису не ясно, чи й Володимир Ігорович зазнав такої долі (літопис сповіщає про страту його братів Романа, Святослава і Ростислава) — розповідається лише про його втечу з Галича у вересні 1211 року. Більше про нього не згадується.

В 1208 году Роман сам с венгерской помощью захватил Галич, изгнав оттуда старшего брата в Путивль. В 1210 году Владимир вернулся и стал править совместно с братом. Для утверждения своей власти Игоревичи расправились с недовольной ими частью галицких бояр, после чего окончательно лишились поддержки в княжестве. В 1211 году польско-венгерские войска изгнали Владимира с сыном, приведшим половецкие и северские войска на помощь отцу и дядьям. Роман был захвачен в Звенигороде, его брат Святослав был захвачен в Перемышле. На галицкий престол был посажен Даниил Романович, а Роман, Святослав и, предположительно, Ростислав Игоревичи были повешены.

• http://rusgenealog.ru/index.php?id=gen_table&table_id=gen_rk_20_2

В 1206 году Изяслав Владимирович вместе с отцом и дядьями прибыл в Галицкое княжество по приглашению бояр после гибели Романа Галицкого, где получил в удел Теребовль. В 1211 году, во время похода венгро-польско-волынских войск на Галич, вместе с половцами пришёл на помощь Роману Игоревичу, осаждённому в Звенигороде, но был разбит. На галицкий престол был возведён Даниил Романович. Летопись[5] называет Изяслава Владимировичем, сыном Владимира Игоревича. По одной из версий[6], Изяслав Владимирович, будучи путивльским князем, погиб в битве на Калке в 1223 году.

В 1226 году, ещё при жизни Мстислава Удатного, один из лидеров боярской галицкой оппозиции, Жирослав, будучи изгнан Мстиславом, вместе с Изяславом уехал в Венгрию. В 1231 году Даниил получил от Владимира Рюриковича Киевского Торческ и передал его братьям своей жены, сыновьям Мстислава Удатного. В том же году летопись[7] сообщает об участии в княжеском съезде в Киеве трёх Мстиславичей: Мстислава, Ярослава и Изяслава.

В 1233 году вместе с Даниилом Романовичем Галицким Изяслав отправился воевать против венгров, но в самом начале похода отступился от союзника и, вместо того, чтобы помогать Даниилу, опустошил его же волость. В 1235 году Изяслав с половцами стал воевать Русскую землю. Владимир Рюрикович Киевский и Даниил выступили против Изяслава, но у Торческа, после лютой сечи, были разбиты. Даниил бежал, а Владимир попал в плен. Изяслав сел в Киеве, а союзник его — Михаил Всеволодович — в Галиче. Но в 1236 году Владимир выгнал Изяслава из Киева.

В 1239 или 1240 году, когда Михаил ехал из Киева в Венгрию, Каменец был ненадолго занят князем Ярославом[8], а по возвращении на Русь Михаил получил от Даниила Луцк. Во время монгольского нашествия на Галицко-Волынское княжество (1240—1241) в летописи[5] Каменец назван в числе других разорённых городов в качестве удела Изяслава. В 1254 году[9] Изяслав решил завладеть Галичем с помощью ордынцев и предложил осаждавшему Кременец Куремсе идти на Галич, но получил отказ и занял город самостоятельно, после чего был пленен Романом Даниловичем. О дальнейшей судьбе Изяслава ничего неизвестно. Предположительно[10], он был казнен по приказу Даниила Галицкого.

Była najmłodszym[1] dzieckiem Władysława Odonica i jego żony Jadwigi, której pochodzenie pozostaje dyskusyjne. Nie jest znana data narodzin Eufemii. Badacze uznają, że najprawdopodobniej przyszła na świat w latach 30. XIII wieku[2]. W literaturze pojawia się też stwierdzenie, że urodziła się około 1230 roku[1]. Jej braćmi byli Przemysł I, Bolesław Pobożny i przypuszczalnie młodo zmarły Ziemomysł, a siostrami Salomea i hipotetycznie Jadwiga. W 1251 roku poślubiła swojego kuzyna Władysława, księcia opolsko-raciborskiego. Małżonkowie byli ze sobą spokrewnieni w czwartym stopniu według komputacji kanonicznej. Nie wiadomo, czy otrzymali niezbędną papieską dyspensę[3]; badacze sądzą, że sprawę niewątpliwie musiano wówczas załatwić pozytywnie[4]. Małżeństwo to miało na celu unormowania stosunków między Piastami wielkopolskimi i opolskimi wobec utraty przez Władysława w 1244 księstwa kaliskiego na rzecz brata Eufemii Przemysła I. W 1258 razem z mężem i synami Eufemia ufundowała klasztor cystersów w Rudach[5]. Z kolei w 1281 wyraziła zgodę na nadanie premonstratensom 100 frankońskich łanów ziemi w Lubnie[6]. Owdowiała w 1281 (po 25 marca) lub 1282 roku. Zmarła 15 lutego po 1281 roku. Przypuszcza się, że żyła jeszcze w 1287[7]. Eufemia i Władysław mieli czterech synów: Mieszka, Kazimierza, Bolesława i Przemysława oraz córkę (być może Konstancję) – pierwszą żonę Henryka IV Prawego.

W 1249 została przez starszego brata Przemysła I wydana za mąż za Piasta śląskiego Konrada I, syna Henryka II Pobożnego. Małżeństwo to miało wymiar polityczny i skierowane było przeciwko Bolesławowi Rogatce, który dzięki temu sojuszowi zmuszony został do wydzielenia Konradowi księstwa głogowskiego i rezygnacji z pretensji do Wielkopolski. Uroczystości weselne odbyły się w Poznaniu, a nowożeńców pobłogosławili arcybiskup gnieźnieński Pełka i biskup poznański Boguchwał II[3].

Niewiele wiadomo o rządach Salomei jako księżny głogowskiej. Można przypuszczać tylko, że starała się utrzymywać poprawne i żywe stosunki ze swymi braćmi, książętami wielkopolskimi. Była również hojnym darczyńcą na rzecz klasztorów św. Marii Magdaleny w Nowogrodźcu nad Kwisą oraz dominikanów w Głogowie[4].

Z małżeństwa z Konradem doczekała się sześciorga dzieci. Byli to trzej synowie: Henryk, Konrad i Przemko oraz trzy córki: Anna (żona Ludwika II Bawarskiego), Eufemia (żona Albrechta II, hrabiego Gorycji) i Jadwiga (ksieni klarysek we Wrocławiu)[5]. Od Konrada i Salomei wywodzi się linia Piastów głogowskich i żagańskich, wygasła w 1504 na Janie II Szalonym.

Data śmierci nie jest znana; wiadomo tylko, że musiało to nastąpić jeszcze za życia Konrada. Pochowana została w klasztorze dominikańskim w Głogowie. Według Kroniki książąt polskich Piotra z Byczyny Salomeę otaczał nimb świętości. Nie zachowały się jednak żadne ślady starań o beatyfikację[6].

• http://militera.lib.ru/common/solovyev1/03_03.html

Шляхта краковская позвала себе на престол старшего брата его, Болеслава Семовитовича; но княжение Болеслава не могло быть продолжительно и спокойно, ибо если прежде в Польше на княжеские отношения обнаруживали сильное влияние вельможи я прелаты, то теперь сюда присоединилось третье сословие, не туземное, как в Европе Западной, так называемое среднее сословие, выступившее тогда на сцену вследствие известных обстоятельств, но иностранное, немецкое. Немцы краковские, сендомирские и из других городов, которым не понравился новый князь Болеслав, обратили свои взоры на Генриха IV, князя силезского-вратиславского (бреславского), Пяста, но совершенно онемеченного, который сочинял немецкие любовные песни (Minnelieder) и был вассалом немецкого императора. Генрих принял предложение краковских граждан, часть шляхты приняла также его сторону, и он успел выгнать Болеслава. Но тот не думал еще уступать ему: он собрал войско и призвал на помощь родного брата Конрада и двоюродного Владислава Локетка, собственно законного наследника Кракову по родном брате своем, Лешке Черном.

• http://militera.lib.ru/common/solovyev1/03_04.html

Konstancja była najstarszym dzieckiem księcia wielkopolskiego Przemysła I i księżniczki wrocławskiej Elżbiety. Swoje imię otrzymała zapewne na cześć siostry Elżbiety, żony księcia kujawskiego Kazimierza I - Konstancji wrocławskiej[2]. W 1255 r.[3], kiedy Konstancja nie osiągnęła jeszcze pełnoletności została zaręczona ze swoim rówieśnikiem - synem margrabiego brandenburskiego Jana I - Konradem. Świadczy o tym dyspensa papieska jaką udzielił narzeczonym papież Aleksander IV bullą z dnia 19 grudnia 1255 r. Dyspensa była potrzebna, gdyż zarówno Konstancja, jak i Konrad byli praprawnukami księcia wielkopolskiego Mieszka Starego. Związek ten miał unormować, wrogie dotychczas stosunki Przemysła I i jego brata Bolesława Pobożnego z margrabiami. Do właściwego zawarcia małżeństwa doszło dopiero po śmierci ojca księżniczki w 1260 r. w przygranicznym Santoku[4]. Wianem Konstancji miała być kasztelania santocka (jednak bez samego grodu, który pozostał przy Wielkopolsce) przekazana Brandenburgii za zgodą wiecu Wielkopolan, który odbył się w dniu 1 lipca tegoż roku w Poznaniu[5]. Taką wysokość posagu gwarantował już Przemysł I w 1255 r. Małżeństwo Konstancji z Konradem nie przyniosło spodziewanego ocieplenia stosunków brandenbursko-wielkopolskich, gdyż już w 1265 r. doszło do walk w wyniku, których Brandenburczycy zajęli gród w Santoku. Wojna z przerwami toczyła się zresztą przez całe życie Konstancji a zakończyła się ostatecznie dopiero w 1278 r. odzyskaniem przez Wielkopolskę wszelkich wcześniejszych strat[6].

Najstarsza córka księcia kaliskiego Bolesława Pobożnego i Jolenty Heleny, córki władcy Węgier Beli IV. Żona Henryka V Brzuchatego, księcia legnickiego i wrocławskiego.

O dzieciństwie i wczesnej młodości Elżbiety nie wiemy zgoła nic. Pomiędzy 1277 a 1278 została wydana przez ojca za mąż za księcia legnickiego Henryka Brzuchatego. Wiązało się to z zawarciem w tym okresie przez Bolesława Pobożnego sojuszu z Bolesławem Rogatką skierowanego przeciwko księciu wrocławskiemu Henrykowi IV Probusowi.

Małżonek Elżbiety samodzielnym księciem legnickim został po śmierci ojca w 1278. W 1290 w wyniku zamachu stanu zorganizowanego przeciwko legalnemu następcy Henrykowi III Głogowczykowi został on dodatkowo księciem wrocławskim. Elżbieta i Henryk byli rodzicami trzech synów (byli to: Bolesław III Rozrzutny, Henryk VI Dobry i Władysław legnicki), oraz pięciu córek (Jadwigi, Eufemii, Anny, Elżbiety i Heleny), z których trzy (z wyjątkiem Jadwigi i Eufemii) wybrały karierę duchowną.

22 lutego 1296 zmarł małżonek księżnej, Henryk V. Księstwo legnicko-wrocławskie, księżna-wdowa oraz jej dzieci znaleźli się wówczas pod opieką najpierw brata Henryka, Bolka jaworskiego (do 1301), następnie biskupa wrocławskiego Henryka z Wierzbna (w latach 1301-1303), wreszcie króla Czech Wacława II.

Znaczenie Elżbiety wzrosło zwłaszcza za rządów namiestniczych tego ostatniego, kiedy wraz z najstarszym synem Bolesławem III znalazła się na dworze w Pradze. Doszło tam do małżeństwa Bolesława z córką Wacława II, Małgorzatą. W zamian młody Henrykowic za zgodą matki zrzekł się na korzyść władcy czeskiego praw do ziem należących ongiś do Henryka V, a zagarniętych przez książąt głogowskich.

Szczególną opieką księżnej cieszyły się dominikanki i klaryski wrocławskie (w tym ostatnim klasztorze znalazły się trzy córki Elżbiety).

В начале XIV века (точная дата неизвестна) наследовал своему брату Владимиру Ивановичу, который был первым Киевским князем из рода князей путивльских.

В 1324 году (по другим данным в 1321 или 1320) был разбит литовским князем Гедимином на реке Ирпень и изгнан из Киева. В этой битве погибли союзники Станислава, в том числе Олег Переяславский. После поражения Станислав бежал в Брянск. Киевское княжество было временно присоединено к Литве, наместником Гедимина в Киеве стал литовский удельный князь Миндовг Ольшанский, которому вскоре наследовал его сын Ольгимунт-Михаил.

Князь Станислав был женат на Ольге, дочери рязанского князя Ивана Ярославича. Сыном Станислава был Иван, князь Овручский. По предположению некоторых историков, сыном Станислава мог быть также Федор, князь Киевский в нач. 1330х—1362.

Станислав Киевский, а также упоминаемый в числе русских князей, противостоявших Гедимину, Олег Переяславский идентифицируются в историографии как князья Киевской земли того времени, происходящие из путивльских Ольговичей. Что же касается их союзников, Романа Брянского, Льва Даниловича Луцкого и Владимира Васильковича Волынского, то они в действительности были политическими деятелями второй половины XIII века, умершими значительно ранее битвы на Ирпени.

Imię Kunegundy nawiązuje najprawdopodobniej do Kingi (Kunegundy), która była siostrą babki macierzystej księżniczki[1]. Około 1310[1] została żoną księcia świdnickiego Bernarda. Z małżeństwa Kunegundy i Bernarda pochodziło co najmniej siedmioro dzieci: Bolko II Mały – książę świdnicki, Konstancja – żona księcia głogowskiego Przemka, Elżbieta – żona księcia opolskiego Bolesława II, Henryk II – książę świdnicki, Beata – zmarła w młodości, co najmniej dwoje dzieci – zmarłe w dzieciństwie. Po śmierci męża, zmarłego 6 maja 1326, Kunegunda sprawowała przez kilka lat regencję w księstwie z powodu małoletności synów[1]. Zapewne w 1329[2] wyszła za mąż za księcia saskiego Rudolfa I i opuściła księstwo świdnickie, zabierając ze sobą córkę Beatę[3]. Drugie małżeństwo Kunegundy było prawdopodobnie bezpotomne[4].

• http://genealogia.okiem.pl/sienkiewicz_henryk.htm

Była najstarszą córką księcia cieszyńskiego Kazimierza I i jego żony Eufemii, córki księcia mazowieckiego Trojdena I.

Około 1340 została wydana za mąż za Wacława I, księcia legnickiego. Z tego małżeństwa pochodzili:

Rupert I, Wacław II, Bolesław IV, Henryk VIII, Jadwiga.

В Твери продолжалась вражда между дядею Василием Михайловичем и племянником Всеволодом Александровичем холмским. В 1357 году митрополит Алексей приехал во Владимир, и туда явился к нему князь Всеволод Александрович с жалобою на дядю. По митрополичью слову, Василий Михайлович, заключив договор с великим князем московским, также приехал во Владимир судиться с племянником пред митрополитом, с ним вместе приехал и владыка тверской Федор; много было между князьями споров, глаголания, как говорит летописец, но конечный мир и любовь не состоялись. Московский князь, как видно, держал сторону дяди, Василия, потому что когда потом оба соперника отправились в Орду и Всеволод хотел пробраться туда через Переяславль, то наместники московские не пустили его, и он принужден был уехать в Литву. Немудрено, что и в Орде дело было решено также в пользу дяди; здесь хан и ханша без суда выдали Всеволода Василию; и было, по словам летописца, Всеволоду от дяди томление большое, много натерпелись и бояре, и слуги холмского князя, и черные люди.

Но у сына Александрова был могущественный союзник, Олгерд, князь литовский, женатый на родной сестре его. Неизвестно, каким образом удалось Всеволоду уехать в Литву; но когда он возвратился оттуда в 1360 году, то Василий уступил племянникам треть их отчины. Из других князей летопись упоминает под 1354 годом о смерти Димитрия Федоровича стародубского, которому наследовал брат его Иван Федорович. В 1359 г. умер смоленский князь Иван Александрович, и его место заступил сын его Святослав.

• http://militera.lib.ru/common/solovyev1/03_06.html

Elle fut la fille cadette du prince d'Opole Ladislas II et de son deuxième mariage avec la princesse Euphémie, la fille du duc Siemovit III de Mazovie.
1378/1386, elle épousa le duc de Żagań–Głogów Henri VIII le Moineau.
1397-1420, à la mort de son époux, elle régna comme douairière sur (aujourd'hui en Pologne) Zielona Góra et Kożuchów du duché silésien.
1420, elle mourut à Kożuchów.