Павел Хотынский

Из пројекта Родовид

Особа:776251

Рођени род	Хотынские
Пол	мушки
Цело име (рођено)	Павел Хотынский
Родитељи ♂ Предок Хотинських з Замшан Хотинський [Хотинські]

Догађаји

Рођење: Замшаны, Датынская волость, Ковельский уезд, Волынская губерния, Российская империя

Рођење једног детета: ♂ Дорофей Павлович Хотынский [Хотынские]

Рођење једног детета: ♂ Пётр Павлович Хотынский [Хотынские] d. 1944

Рођење једног детета: ♂ Антоній Павлович Хотинський [Хотинські]

Свадба: ♀ Текля [?] d. 1917

Напомена

Мій прапрадід Павло Хотинський був польського роду і працював лісничим поблизу села Замшани (нині Ратнівського району). Жив у мальовничому місці на хуторі серед прекрасного лісу. Влітку на вакації до нього навідувалася сільська інтелігенція. Молоді люди виїжджали на природу поспілкуватися, подихати цілющим лісовим повітрям. Заїжджали до молодого стрункого лісничого Павла, забирали його з собою. Жарти, сміх, ігри... Молоді ж потрібно спілкування, нові знайомства і нові враження. Серед приїжджих дівчат сподобалася молодому лісничому незалежна і симпатична Текля, дочка замшанського православного священика. Вона щойно закінчила жіночі медичні курси за спеціальністю «фельдшер-акушер». На той час для сільської дівчини це було неабияким досягненням. Її батько був заможною людиною, так що міг собі дозволити послати дочку на навчання. Між молодими людьми зав’язалася дружба, яка переросла в кохання. Пристрасного Павла ніщо не могло зупинити. Оця нестримність у почуттях і нетерплячість передасться його онукам і правнукам, особливо притаманна вона моєму батькові Андрію.

Що ж робити? Посвататись католику до дочки православного священика — годі було й думати. Закони в селі суворі. Діти мали чинити так, як скажуть батьки. Залишалось одне — викрасти Теклю. Так він і зробив. Не знаю, чи довго опиралася цьому Текля. Думаю, що пішла вона за покликом серця. Бо не опиралася, не втікала, а народила Павлові трьох синів і одну доньку. Найстаршого (мого прадіда) звали Петром, народився він у 1867 році. Середній, Антон, з’явився на світ у 1871 році, найменший Дорофій, — у 1875. Дочка Олександра померла ще молодою, а синам судилося пережити дві війни. Зважаючи на рік народження першого сина, можна припустити, що Текля і Павло народилися десь в 1845-48 роках. Павло прожив приблизно 80 літ, тобто помер десь у 30-их роках двадцятого століття.

Яким був Павло? Його сини і онуки — люди сильні і суворі, прямолінійні до жорсткості, цілеспрямовані, амбіційні, працелюбні і ощадливі. Уміли добиватися задуманого, любили бути в усьому першими і найкращими. Мабуть, таким був і Павло. Поляки — люди гонорові і немилосердні. Оця суворість декого з нащадків Павла стане причиною страждань і поневірянь їх близьких родичів.

А Текля? Вона була особлива, в селянський побут не вписувалася. Жила своїм життям, часто приймала друзів і багато подорожувала — то в Київ, то в Петербург, то в Почаїв. Лікувала людей. Вміла складати переломи, лікувала внутрішні органи, виводила лишаї, зналася на травах. Хворі приїжджали з усієї округи. Для них мала свою амбулаторію на два ліжка — дід Павло побудував невелику хатину в садку. Там вона приймала хворих, іноді клала їх у свою «лікарню» на тиждень або й на два. Чим же розраховувалися селяни за надану медичну допомогу? Зважаючи на те, що сини не отримали великих спадків, розрахунок проводився натурою — хто чим міг.

Сім’я жила на гроші батька. Лісничий отримував непогану зарплатню, також мав державний фонд на землю для обробітку. Тому своєї землі мав мало. Утримував господарство, багато трудився. Для домашніх і польових робіт наймали служницю. Текля називала себе пані Хотинською, господарством не переймалася, займалася в основному медичною практикою. Товариство так і казало — «їдемо до пані Хотинської».

А наїжджали часто. Меду з Павлової пасіки не вистачало для частування гостей. Павло був скупуватий, сердився, що весь мед витрачають для Теклиних гостей. Тоді вирішили викачаний мед ділити на дві частини. Своєю половиною Текля пригощала гостей, а Павлова половина меду була для сім’ї. Та Теклин мед швидко закінчувався, і коли знову приїжджали гості, доводилося Павлу діставати свій мед. До них часто навідувалися поміщики Кобилянські з Каменя-Каширського, які доводились Теклі далекою ріднею. Та варто їм було похвалити коня, як на другий день кінь здихав. В один зі своїх приїздів вони відзначили, як швидко виросла дочка Хотинських. На другий день дочка Олександра захворіла і незабаром померла. Після цього Текля перестала приймати цих гостей.

Павло добре знав ліс, вмів «читати» по слідах. За слідами коня міг знайти селянина, який крав сосну. Своє знання лісу передав дітям. Антон закінчив школу лісників і працював усе життя лісничим. Я пам’ятаю цього гарного діда з розкішною бородою, який жив у моєї тітки Насті Дідіцької, батькової сестри. Антон з дружиною виховували Настю з дворічного віку, бо своїх дітей не мали. Помер у 1955 році.

Дітей чоловічої статі подружжя Хотинських вирішило хрестити за католицьким обрядом, а жіночої — за православним. Та католицької церкви поблизу не було, і незабаром їх діти й онуки почали сповідувати православну віру. Теклин батько тяжко переживав зраду дочки, довго не міг простити її заміжжя з католиком. І тільки після народження третього сина Дорофія він пробачив дочку і при" йшов її провідати. Невідомо, чи виділив багатий дід щось онукам зі своїх земельних володінь, чи займався їх духовним вихованням, але саме по лінії Дорофія пішли священики. І саме рід Дорофія обминули тяжкі випробування, через які довелося пройти синам і онукам найстаршого сина Петра, мого прадіда. Проаналізувавши долю нащадків синів Теклі, роблю висновок: заміжжя без благословення батьків є важким гріхом, спокутувати який доводиться нащадкам.