Григорій Гнатович Галаган b. 1716 d. 1777 - Индекс потомака

Григорій Гнатович одружився в 1738 р. з Оленою Михайлівною — дочкою Михайла Васильовича Душна-Борковського, у яких народився син Іван.

Згідно з універсалом гетьмана К. Г. Розумовського (1752 р.) Григорію Гнатовичу Галагану передались села: Барва, Дігтярі, Озеряни, Рудівка, Кухарка та інші. Він був власником понад 4000 ревізьких душ.

Григорій Галаган помер в с. Сокиринцях 1777 р. і похований у церкві Вознесіння, яка була знищена у 1937 р.

• http://ukraine.polnaya.info/chernihivska-oblast/sokyryntsi/

Цікавою і неординарною постаттю був син Гната і Олени Галаганів Григорій, якому в 1739 році батько передав полковницький уряд в Прилуках. На старовинному портреті Григорій Гнатович зображений у чорно-зеленій киреї, золотистому жупані, підперезаний шовковим козацьким поясом, в правій руці - срібний пернач, символ полковницької влади. На вигляд полковник старий і хворий, чимось роздратований і невдоволений, хоча в дійсності йому тоді ще не минуло й 50 років. Мабуть якусь тяжку хворобу, а чи моральні муки пережила ця людина.

Про своє життя Григорій Гнатович розповів у автобіографічній записці «Жизнь моя», написаній на двох аркушах у 1771 році. Народився він у 1716 році, учився в Київській Академії, потім служив у війську. Ось як він сам про себе згадував: «У 18 літах убился з коня мало не до смерті ...В 22 года оженився некстаті і не по своїй волі...» Принагідно нагадати, що у 23 роки він став прилуцьким полковником, наймолодшим полковником в історії Гетьманщини. У 1741 році Галаган з полком був у поході під Азовом, де «... перетерпівал несказанную трудность і біди...», у 1760 році «...отправлен бил з тисячною командою в Прусскій поход...» І, на кінець, в 1763 році «....матка моя скончалась, от якой несносной печалі я і сам толко не луснув. І того ж году все оставивши, переселився на своє уєдінєніє вічно». Відомо ще, що Григорій Гнатович був одружений на доньці бунчукового товариша Олені Михайлівні Дунін-Борковській і хоча шлюб цей був «некстаті», подружжя мало трьох діток — сина Івана і двох доньок — Олену і Параску. Найбільші маєтки і землі Галаганів знаходились в Прилуках, Ічені, Озерянах, Дігтярях, Сокиринцях, Липовому і Гнилиці. Своє «уедінєніє» Галаган знайшов у скромній і затишній Сокиринській садибі, де й прожив до самої смерті, бідкаючись і картаючи свою нещасливу долю у листах до дітей: «...а не дай Бог такого (життя), як моє било, і татарам не желаю» Помер Григорій Гнатович в Сокиринцях у 1777 році й похований в «старій» церкві.

Ось таку історію допитливому мандрівникові повідають в Прилуках старовинні портрети-парсуни, що по чиїйсь злощасній волі переселилися з рідних Прилук до далекого й чужого їм Чернігова. Кажуть їм, Галаганам, там затишніше. Ой не вірте! Погляньте лишень у їхні зажурені очі. Всі вони хочуть додому в Прилуки, в Сокиринці, у рідні гнізда, де.здобували славу і неславу, де раділи і мучились, де народжувались і помирали, де й досі дотлівають їхні кісточки. З такими ось гіркими роздумами закінчуємо мандрівку по древньому прилуцькому Валу з його сивочолими монументальними спорудами, що стоять немов сторожа у білосніжних шатах і зелених шоломах на варті століть.

• http://www.pryluky.com/index.php/istoriya/4-istoriya/216-sokyryncigalagany.html

Григорій Галаган був, мабуть, людиною душев­нохворою; страждав, певно, манією пересліду­вання, а згодом — меланхолією. Бачимо це з його коротенької автобіографії Григорія. В за­писці цікава вказівка Галагана на те, що одру­жився він недоречно і не з своєї волі, внаслі­док чого і терпів незадоволення до смерті дру­жини. На жаль, ніяких пояснень тут немає, а між тим одружився Галаган на дуже видній нарече­ній — дочці бунчукового товариша Михайла Борковського (син генерального обозного) і дружи­ни його Параски Даниловної Апостол (дочка гетьмана); батько її Борковський рано помер і його вдова вдруге вийшла заміж за Михайла Скоропадського, але пожила недовго і померла. Олена Михайлівна була взята на виховання баб­кою гетьманшею Апостол, яка її і заміж вида­вала за Галагана. Отже, наречена була і багата, і знатна. Але шлюб дівчини став невдалим, мож­ливо, внаслідок душевної хвороби чоловіка. Овдовівши тридцятирічним, Галаган вдруге не одружився, незважаючи на те, що на руках у нього залишилося троє малих дітей. Доглядати за ними вдівцю, звичайна, допомагала його мати, яка жила з сином ще 16 років після смерті не­вістки. Галаган, поховавши матір, і«сам мало не луснув». Настійливо він жаліється у своїй за­писці на свої біди — що був і зневажений, і зне­славлений, що безчестя його якісь великі сусіди пронесли усім світом. На всі скарги ніяких пояс­нень немає.

• http://www.pryluky.com/index.php?option=com_content&view=article&id=497&catid=4&Itemid=8

В Галаганівському фамільному архіві [29, с.39-44] зберігся заповіт [30, с.450-471] полковника прилуцького Григорія Гнатовича Галагана (1716.20.11 - 1777.24.12), складений 13 травня 1771 р. у власному будинку в Сокиринцях. Він залишив певну суму грошей на сорокоуст в монастирях та церквах. Весь свій скарб розподілив на 3 частини між дітьми (сином Іваном та донькам Оленою і Параскою). Свій будинок та с. Сокиринці з усіма угіддями та приналежностями, млин в 2 кола в Дегтярах відписав до кінця життя доньці Олені (вдові бунчукового товариша Петра Андрійовича Миклашевського, яка більше не бажала виходити заміж. Заповідач виділив ще 500 карбованців на роздачу "свойственникам бедним" [30].

• http://referatu.net.ua/newreferats/7576/184422/?page=0

• http://ukraine.polnaya.info/chernihivska-oblast/sokyryntsi/

Після смерті Григорія Гнатовича, маєток в Сокиринцях перейшов у спадок його єдиному синові Івану, який служив у козацькому війську, мав почесний титул бунчукового товариша, чотири роки (1763-67) правив прилуцьким полком замість батька. В 1780-90 роках служив повітовим суддею в Прилуках. В Сокиринцях Іван Григорович побудував новий двохповерховий дерев'яний будинок на кам'яному фундаменті. Дім був гарний, з широкими ґанками, прикрашеними колонадами і фронтонами. Просторі зали, вітальні, світлиці, опочивальні обігрівалися печами, облицьованими синіми кахлями. Будинок стояв оточений флігелями на величезній галявині, яка полого спускалася до ставка. Тут були влаштовані квітники і газони, алеї з підстрижених лип, альтанки. Одружився Іван Григорович в 1754 році на чотирнадцятилітній доньці київського полковника, племінниці гетьмана Кирила Розумовського Катерині Юхимівні Дараган, яка згодом отримала від батька і братів своїх величезні багатства, але шлюб цей був нещасливим і подружжя, вже маючи трьох діток, через кілька років роз'їхалось. Галаган хотів навіть офіційно розвестися, але розумна й практична Катерина Юхимівна, задля благополуччя сина і двох доньок згоди на розвод не дала. Іван Григорович часто хворів, жив тихо і непомітно, цурався гостей і велелюдних зборищ. Зовсім інакше вела себе Дараганша. Після розриву з Галаганом, вона купила собі невеличкий маєток в Івківцях під Прилукою і там прожила близько трьох років. А у цей час померли два її брати і їй з сестрою дісталися великі й багаті маєтки на Полтавщині й Чернігівщині. Катерина Юхимівна з дітьми перебралася в Покорщину під Козельцем і зажила як велика і вельможна пані, оточивши себе слугами, служанками, козачками і... цілою тічкою породистих заморських собачок-іграшок, які всюди її супроводжували. Та все ж була вона доброю господинею, одягалася просто, розмовляла тільки на "малороссийском наречии", сиріч - на чистій українській мові. Померла вона у 83-х річному віці в 1823 році й похована в Георгіївському монастирі в селі Данівці біля Козельця. Іван Григорович Галаган помер в 1789 році, поховали його біля побудованої ним "домової" церкви в сокиринському саду.

• http://www.pryluky.com/index.php/istoriya/4-istoriya/216-sokyryncigalagany.html

• http://referatu.net.ua/newreferats/7576/184422/?page=0

Родился в родовом имении при селе Андреевке Черниговского уезда. Православный. Сын уездного предводителя дворянства Аркадия Александровича Ригельмана (р. 1778) и жены его Прасковьи Григорьевны Галаган (ум. 1852). Внук генерал-майора А. И. Ригельмана, двоюродный брат Г. П. Галагана.

Высшее образование получил в Московском университете по 1-му отделению философского факультета. Будучи студентом участвовал в переводе на русский язык сочинения французского профессора Демишеля «История средних веков» (Москва, 1836). По окончании курса наук со званием действительного студента, 22 ноября 1839 года поступил на службу в канцелярию Московского гражданского губернатора. Одновременно продолжал занятия в университете и в следующем году был удостоен степени кандидата 1-го отделения философского факультета.

В 1843 году вышел в отставку и для пополнения научного образования поехал в Вену. Также посетил Прагу и Пресбург, где познакомился со славянскими деятелями Ганкой и Штуром. Вернулся в Россию в 1845 году и 1 июня 1846 года поступил на службу в канцелярию Киевского военного, Подольского и Волынского генерал-губернатора. 14 февраля 1848 года назначен был секретарем канцелярии по полицейской части. По предписанию генерал-губернатора, с 17 апреля по 14 сентября 1848 года исправлял должность казначея Киевского института благородных девиц. 13 августа 1850 года назначен был директором Второй Киевской гимназии и директором училищ Киевской губернии, а в 1854 году вышел в отставку по болезни. Позднее, в 1864 году, был приглашен к участию в Комиссии по крестьянским делам при Киевском генерал-губернаторе. Состоял с 13 августа 1848 года действительным членом киевской Комиссии для разбора древних актов. В 1848—1851 годах под редакцией Ригельмана были изданы два тома «Летописи событий юго-западной России в XVII веке» Самуила Величко. Также состоял действительным членом Общества любителей российской словесности при Московском университете с 1860 года.

В 1840-х годах начал публиковаться в славянофильском журнале «Москвитянин», в 1846—1847 годах ригельмановские «Письма из Вены», посвященные жизни славян в Австрии, печатались в «Московском сборнике». Был особенно близок к М. П. Погодину и И. С. Аксакову. Позднее публиковался в газете «День». Совершив вторую поезду за границу в 1857—1858 годах и третью — в 1867 году, издал отдельную книгу «Три поездки за границу» (1871). В 1870-х годах вел полемику с украинофилами на страницах «Киевлянина» и «Русского вестника», в частности в 1875 году поместил в последнем критическую статью «Современное украинофильство».

С момента основания был деятельным членом Киевского Славянского благотворительного общества, а в 1875 году единогласно избран был его председателем. Неоднократно жертвовал значительные суммы из своих средств на издание книг по славяноведению. Так, почти все «Славянские ежегодники», издаваемые обществом, печатались за его счет. Кроме того, благодаря стараниям Ригельмана общество помогало многим нуждающимся, оказывало материальную поддержку галицким русофилам и способствовало изданию львовского «Слова», а также содействовало выходу в свет многих изданий, среди которых «Очерк истории чешской литературы» А. И. Степовича и «Краткий очерк истории чешского народа» Фр. Палацкого (в переводе и с предисловием Н. П. Задерацкого). В 1885 году, во время празднования Кирилло-Мефодиевского юбилея, пожертвовал 10 тысяч рублей на нужды общества, составившие неприкосновенный «Ригельмановский капитал», «проценты с которого должны быть употребляемы для содействия распространению знания обще-русского литературного языка между славянами, живущими вне пределов русского государства».

При открытии в Киеве отделения Русского музыкального общества в 1863 году был избран в члены дирекции, из состава которой выбыл в 1871 году. В 1879 году вернулся в дирекцию по просьбе В. В. Пухальского, а в 1882 году стал председателем Киевского отделения РМО, каковую должность занимал до самой смерти.

• http://loveread.ws/read_book.php?id=28069&p=40

...

Но вот что еще выясняется, если покопаться в родословных. Оказывается, Владимир Хлебников в 1945 году спас от расправы коммунистов не просто человека со знакомой фамилией Ламздорф. Оказывается, что спас он одного из своих родственников. А дело в том, что графиня Екатерина Павловна Комаровская имела счастье выйти замуж за графа Константина Николаевича Ламздорфа, деда того самого Григория Ламздорфа. Екатерина же Павловна оказалась тетей Павла Евграфовича, погибшего в Венеции в 1907 году. Впрочем, не стану повторяться.

• http://loveread.ws/read_book.php?id=28069&p=40