Вера Андреевна Левицкая (Тютюнник) - Индекс потомака
Из пројекта Родовид
Свадба: <1> ♂ Юрій Йосипович Тютюнник [Тютюнники] b. 20 април 1891 d. 20 октобар 1930
У квітні 1920 року в селі Вільшанці на Вінниччині представниця Червоного Хреста Олена Федак-Шепарович була свідком такої ситуації: "З'являється отаман (Тютюнник. - "Країна"), на нього напали більшовики на квартирі - стріляли прямо крізь вікна. Чудом спас себе і жінку. Донечку виніс вірний козак Панас. Речі й усе, що мали, пропало. Одержуємо наказ виїжджати - ніхто не знає куди. Відчуваємо голод. Якийсь козак ходить поміж підводами й просить шматок хліба, бо улюблена всіма Оля, донечка отамана, плаче з голоду".
За участь у Першому Зимовому поході 19 жовтня 1920 року головний отаман Армії УНР Симон Петлюра нагородив Юрія Тютюнника орденом Залізного Хреста за №1. Віра Тютюнник отримала нагороду за №5. Після походу в неї від пережитих стресів почалися припадки епілепсії. Раз на місяць, а коли хвилювалася - і частіше. Юрко Тютюнник згодом намагався вилікувати дружину в Польщі. Після повернення в Україну щоліта вона лікувалася в Севастополі. Та нічого не допомагало.
Галина - друга донька Юрія Тютюнника, народилася вже в еміграції, влітку 1922-го. "З найбільшою терпеливістю перевивав, купав і заколисував малу, синьооку Галюсю", - згадувала Клавдія Бобикевич, донька священика із села Саджавки на Прикарпатті. У них Тютюнники переживали зиму 1922-1923-го.
Навесні Юрій залишає родину в Снятині, сучасний райцентр на Івано-Франківщині, та їде до Румунії організовувати звідти антибільшовицьку боротьбу в Україні. "Юрусенька, любий, милий, приїзжай якнайшвидше, бо такий мене охоплює страшний сум, що трудно сказати, - писала чоловікові туди Віра Андріївна 24 квітня 1923-го. - Будь здоров, будь обережним від тих більшовицьких банд. Хай Бог тебе милує, цілуємо тебе - твої Віра, Оля і Галя".
"Кохана Вірусю! - відписував 28 квітня з румунських тоді Чернівців Тютюнник. - Напевно сидиш собі коло вікна, на малих діточок дивишся і думаєш: "покинув мене Юрко - авантурник він… не кохає" і тому подібні казна які думки крутяться в твоїй мнітельній голівці. А я скучаю. Роботи по горло. Просто горю від роботи. А підведу голову, гляну по своїй кімнаті в оселі, піду обідати до ресторації - нема рідного і близького. Через декілька днів збираюся до тебе приїхати"."
2
21/2 <1+1> ♀ Ольга Юріївна Тютюнник [Тютюнники]Смрт: ~ 1932
У квітні 1920 року в селі Вільшанці на Вінниччині представниця Червоного Хреста Олена Федак-Шепарович була свідком такої ситуації: "З'являється отаман (Тютюнник. - "Країна"), на нього напали більшовики на квартирі - стріляли прямо крізь вікна. Чудом спас себе і жінку. Донечку виніс вірний козак Панас. Речі й усе, що мали, пропало. Одержуємо наказ виїжджати - ніхто не знає куди. Відчуваємо голод. Якийсь козак ходить поміж підводами й просить шматок хліба, бо улюблена всіма Оля, донечка отамана, плаче з голоду".
Навесні Юрій залишає родину в Снятині, сучасний райцентр на Івано-Франківщині, та їде до Румунії організовувати звідти антибільшовицьку боротьбу в Україні. "Юрусенька, любий, милий, приїзжай якнайшвидше, бо такий мене охоплює страшний сум, що трудно сказати, - писала чоловікові туди Віра Андріївна 24 квітня 1923-го. - Будь здоров, будь обережним від тих більшовицьких банд. Хай Бог тебе милує, цілуємо тебе - твої Віра, Оля і Галя"
Дружина Тютюнника зверталася до керівництва ОДПУ та прокурора Верховного суду СРСР, що її чоловік ніякої "соціальної небезпеки не становить". "Я і моя сім'я приречені на голод", - писала Віра Андріївна. Та додому Юрій Тютюнник більше не повернувся. Остання згадка про його дружину і доньок - 1932 року. Вони тоді жили на станції Кущівка Північно-Кавказького краю. Далі їхній слід губиться."
Галина - друга донька Юрія Тютюнника, народилася вже в еміграції, влітку 1922-го. "З найбільшою терпеливістю перевивав, купав і заколисував малу, синьооку Галюсю", - згадувала Клавдія Бобикевич, донька священика із села Саджавки на Прикарпатті. У них Тютюнники переживали зиму 1922-1923-го.
Навесні Юрій залишає родину в Снятині, сучасний райцентр на Івано-Франківщині, та їде до Румунії організовувати звідти антибільшовицьку боротьбу в Україні. "Юрусенька, любий, милий, приїзжай якнайшвидше, бо такий мене охоплює страшний сум, що трудно сказати, - писала чоловікові туди Віра Андріївна 24 квітня 1923-го. - Будь здоров, будь обережним від тих більшовицьких банд. Хай Бог тебе милує, цілуємо тебе - твої Віра, Оля і Галя".
Дружина Тютюнника зверталася до керівництва ОДПУ та прокурора Верховного суду СРСР, що її чоловік ніякої "соціальної небезпеки не становить". "Я і моя сім'я приречені на голод", - писала Віра Андріївна. Та додому Юрій Тютюнник більше не повернувся. Остання згадка про його дружину і доньок - 1932 року. Вони тоді жили на станції Кущівка Північно-Кавказького краю. Далі їхній слід губиться."
