Павло Наумчук b. 1927
Из пројекта Родовид
| Рођени род | Наумчуки |
| Пол | мушки |
| Цело име (рођено) | Павло Наумчук |
| Родитељи | |
Догађаји
1927 Рођење:
Напомена
Німці лавиною йшли Житомирщиною. Радянські бійці намагалися закріпитися біля села Курного, де мешкав хлопчик. Але атака за атакою захлинались. Піхотинці кидали зброю в річку, тікали у ліс, у поле і в житі, яке росло для життя, знаходили смерть. Коли лінія фронту посунулась на схід, селяни поховали в одній ямі понад 130 бійців з усією амуніцією. Згодом фашисти заборонили поховання наших воїнів і з задоволеними, нахабними пиками фотографувалися на фоні мертвих. І лише через два тижні люди викопували біля кожного вбитого рівчак, скочуючи туди труп. Павлик з ненавистю слухав гелготання катів і думав: ото б з кулемета їх покласти…
Коли стемніло, знову почалася стрілянина. Трасуючі кулі оскаженілими привидами різали ніч. Мешканці ховались де хто міг хто в хаті під піччю, хто в льосі. Бабуся каже: Павлусь, подивися з вікна, щоб оті вогні не спалили хати. Він стояв стояв тай поліз під піч до братика. У цю мить щось вдарилося у стіну. Вранці побачили, що під вікном пробита стіна і куля рикошетом пішла в стелю. Пощастило…
У 1942 році було тяжко з харчами. Павло Наумчук разом з селянами Курного ходив на Рівненщину, де міняв алюмінієві ложки, які робила мама зі старого посуду, на продукти. Коли він збирався в черговий раз у дорогу, до нього підійшов Григорій Ільченко і сказав, що хліб є і у Попельні, та доручив Павлику зайти у Житомирі на російський цвинтар для зустрічі зі зв'язковим. Хлопець зрадів нарешті йому довірили завдання. Цього разу він з метою конспірації узяв із собою молодшого брата. Повертаючись зайшли на цвинтар, де до них мав підійти чоловік у картатому кашкеті і сказати: "дуб у Курному", а Павло мав відповісти: "береза у Новограді". Але тут ідуть два поліцаї. Питають, звідки вони і куди йдуть. Хлопець каже як є, що йдуть з Попельні у Курне з братом і показує торбинку, де перемішано картоплю, овес, горох, сухарі хто, що дав. Так робили навмисно, бо коли все окремо, то поліцаї відбирали.
Братів повели у комендатуру. На зустріч їм поліцаї вели чоловіка, котрий надто пильно дививсь на Павла. Хлопець зрозумів, що то був зв'язковий. Пощастило, що їх не здибали на цвинтарі. Дітей завели до коменданта, роздягли і перемацали в одязі всі рубці, але нічого не знайшли. Поліцай пригрозив:
Кажи правду, яке завдання було, бо буде присуджено по шість ременяк, а закричите по вісім. Хлопчина уперто веде своєї: ніяких партизанів не знають, ходили по харчі. Поліцай зпересердя як уліпив ременем, то не тільки сльози потекли. Другий раз вдарив слабше і хлопців відпустили. Пощастило. Насилу доплентались хлопці додому. Павлик доповів Григорію як усе було. Отак він заслужив довіру і почав свою партизанську боротьбу з фашистами. Ночами разом з Григорієм він розкопував першу яму з поховани ми бійцями. Добували зброю, мили її у річці від глини і смороду, потім Грицько відносив до партизанів. Павло ходив на річку наче ловити рибу, а сам шурував по дну і витягав гвинтівки та іноді набої до них, ховаючи свої знахідки у верболозі. Ніхто не міг подумати, що цей худорлявий підліток крадькома ночами перетягує знайдену зброю до Григорія. Якось партизани розгромили поліцейський обоз і вранці юрба хлопчаків подалася до возів. Біля колеса Павлик побачив німецький пістолет, але його випередив Карпо. Він викинув усі набої і, залишивши один, націлив у Павла. Отак стріляти треба, каже, та й натиснув на курок, але пострілу не було. Зареготав, кинув пістолет і побіг. Знову пощастило. А хлопцю не до сміху. Коли оговтався, заховав зброю з патронами у куширі. У юного партизана було постійне завдання повідомляти зв'язковим, дядьку Івану з Березового Гаю або Григорію, про кількість німців у селі, наявність зброї.
У 1943 році у село наїхало чимало поліцаїв. Павло пішов чатувати до школи, може вдасться щось вивідати. І тут поліцай дав йому віника підмести подвір'я і приміщення школи, яке служило за казарму. Хлопець, прислухаючись до їхньої розмови, нарахував 80 автоматів і один кулемет. Поліцай пригостив його цукеркою й каже: Якщо хочеш багато цукерок, кажи де партизани.
Звідки мені знати, дядьку, відповів Павлик, потягнувши носом, а в самого аж ноги оніміли. Партизанський загін "Смерть фашизму" був попереджений про карателів і підготувався дати відсіч ворогу. Фашистам і німецьким посіпакам не спадало на думку, що худенькому невисокому Павлику вже 16 років і у нього кмітливий розум та хоробре серце. Завдяки йому зв'язкові мали інформацію для партизанів.
Призвали Павла Наумчука до армії у лютому 1945 р. Далекою і нелегкою була дорога на північ до Кольського півострова. Служив у кінній артилерії. Після бою за Кіркенес солдати підбирали підбиті танки, машини, гармати та інші трофеї. Бійці потопали у снігу, холодно, голодно, але війна є війна. Пайки були мізерні, юшка з сухої картоплі з сухарем заміняла і вареничок і духмяний хлібець. Та передчуття близької перемоги додавало всім терпіння і відваги. Павло надіявся, що везіння не покине його, як і в партизанській боротьбі, і у голодному 33му. Тоді половина села Курного вимерла, наче й не було. Мати виміняла на начиння склянку гороху. Того варива шестирічний Павлусь з'їв лише одну ложку і впав. Батьки побивалися у горі, але що вдієш. Почали готуватися до похорону, а малий отямився і дивується чому це мама йому нігті обрізає. Хлопчині доля сказала: живи, бо судилося бути юним партизаном, захищати рідну землю і прожити довге життя.
Од прародитеља до унучад
