Андроник/Андрій/ Федорович Кандиба d. 1730 - Индекс потомака
Из пројекта Родовид
У 1698—1707 очолював конотопську сотню. З 1708 року — полковник корсунський. Підтримав виступ гетьмана Івана Мазепи проти колоніальної політики московського уряду в Україні. Після поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві 1709 року був захоплений у полон і засланий до Сибіру (за іншими данимим до Москви). У 1715 році повернувся до України. В 1729 році призначений гетьманом Данилом Апостолом генеральним суддею.
Федір Кандиба знаходився на посаді Конотопського сотника з 1681 року по 1689 р. Андрій, єдиний син в см’ї Кандиб, керував сотнею з 1689 по 1707 р. Його дружиною стала донька Якова Лізогуба одного з старшин Чернігівського полку. Після смерті батька в 1700р. Андрію дістались у спадщину всі землі і маєтки. До, речі, родина Кандиб крім сільськогосподарських робіт, займалась і промислами, а також арендамн». О. Лазаревський в своїй праці вказував на те, що Мазепа дозволив конотопцям: «...Андрею Кандыбе, сотнику Конотопському, Юрию Харевичу и Григорию Костенецкому, знатным товарищам войсковым, на срок от дня святых мучеников Макавеев сего 1704 г. до того же - дня в 1705 г., в арендное заведение горельчаные, тютюнные и дегтевые шинки (т.е. продажу водки, табаку и дегтю) в Конотопе, за четыре тысячи золотих, из которых две с половиною тисяча они должны уплатить в войсковой скарб, а полторы тысячи в Конотопскую ратушу на „горрдекйе раеходы”. Федір Кандиба користувався великим авторитетом не тільки у І. Мазепи, а і у всього його оточення.
Справи у Андрія Кандиби йшли успішно і в 1707 році він був переведений на посаду канцеляриста до Батурина і трохи пізніше отримав Корсунське полковництво. Мабугь, на Правобережжі залишились землі батька і якісь садиби. Цю посаду йому дав гетьман Скоропадський, якого вибрали після переходу І.Мазепи до шведів. Під час подій 1708-1709 років Андрій Кандиба залишився на Лівобережжі і не перейшов разом з старшинами гетьмана І.Мазепи під прапори Карла XII. Але все-таки за доносом Ждановича, в якому говорилось про зговір з Мазепою, А.Кандибу в 1710 році було відправлено до Москви. Там він пробув до 1715р. і коли з’ясувалось, що донос — це звичайнісінький наклеп, Андрій повертається до Конотопа з указом, в якому говорилось: «...разрешается жить в своих местностях, но без права занимать какие то бы ни было уряды». Після повернення з Москви Андрій Кандиба всю свою енергію і уміння направляє на розвиток свого господарства. Він розвиває землеробства, займається винокурінням і скотарством. Його люди торгують не тільки на Україні, а також в Москві, Криму, Астрахані горілкою і тютюном. Відкор- млювались також воли для продажу в Прусії і Сілезії. Багатство А.Кандиби почало помітно зростати.
Після Андрія Кандиби в славному сотенному містечку Конотопі на його місце був обраний Григорій Костенецький.
Із Конотопом пов’язане життя Кандиб — старовинного роду конотопських сотників. Федір Кандиба проживав на Загребеллі (передмістя Конотопа). З 1981 по 1689 рік був конотопським сотником. Гетьман Іван Мазепа, високо цінуючи Кандибу, запропонував йому підвищення — посаду полкового обозного. Конотопським сотником став його син — Андрій Кандиба, який перебував на цій посаді із 1989 по 1707 рік.
Справи у Андрія Кандиби йшли успішно і в 1707 році він був переведений на посаду канцеляриста до Батурина і трохи пізніше отримав Корсунське полковництво. Мабугь, на Правобережжі залишились землі батька і якісь садиби. Цю посаду йому дав гетьман Скоропадський, якого вибрали після переходу І.Мазепи до шведів. Під час подій 1708-1709 років Андрій Кандиба залишився на Лівобережжі і не перейшов разом з старшинами гетьмана І.Мазепи під прапори Карла XII. Але все-таки за доносом Ждановича, в якому говорилось про зговір з Мазепою, А.Кандибу в 1710 році було відправлено до Москви. Там він пробув до 1715р. і коли з’ясувалось, що донос — це звичайнісінький наклеп, Андрій повертається до Конотопа з указом, в якому говорилось: «...разрешается жить в своих местностях, но без права занимать какие то бы ни было уряды». Після повернення з Москви Андрій Кандиба всю свою енергію і уміння направляє на розвиток свого господарства. Він розвиває землеробства, займається винокурінням і скотарством. Його люди торгують не тільки на Україні, а також в Москві, Криму, Астрахані горілкою і тютюном. Відкормлювались також воли для продажу в Прусії і Сілезії. Багатство А.Кандиби почало помітно зростати.
2
41/2 <1+1> ♂ Данило Андроникович Кандыба [Кандыбы]Смрт: 8 јун 1780
Со временем город восстанавливается. В 1666 г. здесь насчитывалось 474 двора, жители занимались земледелием и скотоводством, 40 — разными промыслами и торговлей, 47 — портняжным, сапожным, кузнечным, гончарным, бондарским и другими ремеслами. Шесть конотопцев возили из Прикарпатья соль. В городе действовали гута, несколько водяных мельниц, принадлежавших казацкой старшине. Самым богатым среди них был сотник Федор Кандыба. Основав возле Конотопа на «вольных грунтах» слободку Кандыбовку, он узаконил свою власть над ее жителями, которые с 1679 г. согласно гетманскому универсалу «повинны ему як до воженья дров, так до кошенья и прятания сена бити послушными». В 1688 г. гетман подарил Кандыбе с. Куриловку [1002, с. 186, 187, 198, 211, 212, 215]. После смерти Федора его сын, конотопский сотник Андрей Кандыба, «унаследовал уже богатыя земельныя имения, который продолжал увеличивать...» Кроме сельского хозяйства, он занимался разного рода предпринимательством и «арендами», т. е. брал на откуп в Конотопе продажу водки, табака и дегтя [1002, с. 216]. Дети А. Кандыбы, продолжая расширять свои владения, «захватили много Конотопских земель», в т. ч. хутор Совин. В 1764 г. жители хутора писали в Генеральную канцелярию, что Д. Кандыба «снискивал всякие способы, как бы нас принудить с того хутора витти». Силою захватив в свой двор малолетних «Василя Горбенка брата» и «Дмитра Совенка сына» и «забив в колодки, содержал сутки в крайнем утеснении», а потом и «Яреми Чепи дочь... таким же образом подхватя в двор и забив ее в колодки через трое суток держал и, раздевая донага, немилостиво бил». Далее крестьяне писали, что, опасаясь притеснений и издевательств, они скрываются по отдаленным чужим домам, а «хозяйство наше приходит к крайнему разорению, а жены и дети без пропитания страждуть» [1002, с. 217].
Значно пізніше, у 1779–1780 роках, стало відомим ім’я конотопського сотника Данила Кандиби. Після скасування цих посад Кандиби, як представники козацької старшини, залишилися господарювати на своїх землях.
Стояла на Загребеллі Богоявленська церква. Її називали ще Кандибівською. Першу Богоявленську церкву збудував Андрій Кандиба 1740 року. Відомо приблизне місцезнаходження цієї дерев’яної споруди, яка не збереглася. У 1822 році постала кам’яна Богоявленська церква. Будівництво потребувало великих коштів та кваліфікованих майстрів. Церкву, як кажуть, збудували «всім миром». У ній знаходились величезні коштовні ікони. Працювала церковно-парафіяльна школа на три класи. Та у комсомольців були свої гасла. Вони лізли на баню, чіпляли мотузку до хреста,тягли, ламали. Розбили двері, почався погром усередині. Богоявленську церкву було збудовано із міцного матеріалу. Не так просто її було зруйнувати. Церква стояла ще довго. Зрівняли її із землею тільки в 1954 році, коли її підірвали сапери.
Філарет Гумілевський називає храм Богоявлення “одним из самых замечательных”, а притор храму, син генерального судді Андрія Федоровича Кандиби, Данило, у своєму духовному заповіті, пише про нього так: “Состоящая при дворе моем во имя богоявления и воскресения Господня церковь сооружена в 740 г. и снабдена книгами, аппаратами (ризами), сосудами, иконным писанием, внутренним и наружным украшением и всеми церковными потребностями, единственно коштом и старанием моим; но будучи на таком месте, где церкви не бывало, оделена парохиею только в 30 хат то крайне нищетных: не имя от парохии не только для вспоможения себя, но и на содержание священно и церковно служителей дохода, приходит уже в ветхость. Для содержания сей церкви хотя матерь моя судьина генеральная Домникия Кандыбина духовным тестаментом в 749 г. футор Скибянский по купле за … доставшийся: но как оный хутор после того многими прикупленными мною землями гораздо уже увеличен, и без сих прикупленных мною имений сам продовольствовать показанной церкви не может : но по см причинам и в силу материнскаго, уполномочившего меня к шафованию ея имений, тестамента,Скибянский футор променив и устроив на другии в семь тестаменте имеючияся кондиции, в замену Скибянскаго определяю собственно мною нажитый футор Варуховский, при потоке Конотопе населенный, доведшийся мне по куплях в две тысячи пять сот рублей, заключающий в себе двор приезжий с шинком, гумном, огородом, садом, рыбною ловлею и разным хозяйством, а при том достаточно во всех трех руках на два плуга поля с сенокосными угодьями, подсоседческих хат и в них семей двенадцать, с особливым и довольным для них во всех трех руках полем, гайков Костенковских два, Михайловский третий, Корбовщина четвертый, Римаровский пятый, Морозовский шестый, кут Куликовский седмый, Редковский осьмый, также завладенными разными богечанскими владельцами в належитостях сего футора и г. Конотопа считающияся мои поля и отобранныя коммисиею на ранге обозничества генерального в 764 г. десять подсуседческих моих хат со всеми угодии, в сей варуховский хутор с означенными его угодии наличными и в оном подлежащими поручаю в дожизненное содержание сыновни моему Андрею на таковом постановлении, что он Андрей всякие с того футора и по его отиску с отшедших под Бугичан и на ранг обозничества частей будущия корысти получает себя, а за что в означенную церковь на поправки, на реставрацию и на все нужныя ей потребности, також на содержание священно церковнослужителей всякаго года непременно и неудержно по сто двадцати рублей окладу платить и тот оклад собирая, с однаго правильный расход на церковныя надобности весть, а остатки в возвращение надежным людям отдавать или на устроение другой какой церковной экономии, либо за обветшалостью настоящей, на сооружение новой церкви употреблять и церковь всегда в добром порядке содержать должен, не запущая отнюдь в обветшалость и в какие либо скудости и падение. Но блюдя и восстановляя до наймалейшаго пункта все церковныя вещи и благолепие, недремающих страж, ревнительный опекун и неутомленный защитник сей церкви он Андрей бысть должен про кончину свою. Как я на него твердо в сем надеюсь, так в заключении того завещеваю и сие: как он Андрей, так и никто другой по преемству с числа сих определенных мною на церковь недвижимых угодий ниже малейшей какой части ни продать, ни заложить, ниже под какими нибудь другими сделками упущать в сторония руки – да не иметь никакой силы. Но ежели дасть ему Андрею Бог равнаго ему совестию, трудолюбием и знанием законов и страха Божия наследника, в таком разе оному наследнику или кому надежнейше и по самой чистой совести солиднее из братьев своих, одному он Андрей полную волю сии угодия передать, а тот преемник при своей смерти кому другому, а за тем преемники того во веки передавать должны на таких все кондициях и обстоятельствам, каковы здесь самому ему Андрею от меня предположены. Ежели ж он Андрей, либо кто из преемников его, взявши на себя сию должность оказался хотя мало в неисправном платеже на церковь установленнаго оклада, или бы с оклада не имел горячаго попечения в снабдении и содержании церкви и ея священнослужителей и всех до последка потребностей и заключающихся по сему определению интересов: в таком случаю всякому правительству даю полномочие а приношу последнюю мою просьбу: отобрав от нерадящаго о сем таланте содержателя добра поручить их с церковью и всеми ея обстоятельствами постороннему опекуну из набожных и во всем добронадежных людей и наблюдать в праведном отчете сколь возможно ревнительно, силою законов и правительства, дабы сия церковь во век пребыла безсмертною о душе моей, предков, родителей, жены и детей моих и всех трудившихся и всякое доброе участие совмещающих о сей церкви жертвою и памятию. Данила Андреевич Кандыба 1781 г.”.
3
91/3 <4+?> ♂ Пётр Данилович Кандыба [Кандыбы] 52/3 <3> ♂ Василь Федорович Кандиба [Кандиби] 63/3 <2> ♂ Кандиба [Кандиба] 74/3 <4+?> ♂ Андрій Данилович Кандиба [Кандиби]4
151/4 <5+?> ♀ Домникия Васильевна Кандыба (Леонтович) [Кандыбы]Други догађај: титулярный советник
Смрт: < 1831
Смрт: < 1822
Свадба: <9> ♀ Евдокия Андреевна Коновалова (Кандиба) [Коноваловы] , Опошнем, Зеньковского уезда, Российская Империя
Смрт: < 1843
_MILT: поручик в отставке(1823)
Свадба: <10> ♀ Анна Степановна Вишневская (Кандыба) [Вишневские]
5
291/5 <15+7> ♂ Павел Николаевич Леонтович [Леонтовичи]Свадба: <12> ♀ Екатерина Степановна Андрианопольская (Леонтович) [Андрианопольские]
Смрт: > 1830
Свадба: <13> ♀ Вера Ильинична Петрункевич (Кандыба) [Петрункевичи] d. > 1903
Свадба: <14> ♀ Параскева Тимофеевна Тимошенко (Кандыба) [Тимошенко]
Свадба: <15> ♂ Владислав Юрьевич Савицкий [Савицкие] d. 1881
Свадба: <16> ♀ Олександра Василівна Грищенко (Кандиба) [Грищенки] b. 1862 d. 1929
Смрт: 1889, Российская империя
біографічних записах письменник фіксує, що батько був удвічі старший матері, коли народився О. Олесь. Тобто: якщо Олександра Василівна в 1878 р. мала 18 років, то Іван Федорович, мабуть, - 36 (звідси і рік його народження - 1842). Якщо, як згадує Галина Грекова, Олександра Василівна залишилася вдовою в 27 років («Поет...», с 10), то дата смерті Івана Федоровича - 1889. Такі підрахунки підтверджують і слова самого письменника: «Коли мені було одинадцять років (тобто, в 1889 р. - Н. Л.), батька не стало».
Такі підрахунки підтверджують і слова самого письменника: «Коли мені було одинадцять років (тобто, в 1889 р. - Н. Л.), батька не стало» («Автобіографія...», с 42). Галина Грекова з любов’ю і ніжністю згадує Івана Федоровича: «Батько знайшов роботу на Волзі, в колишньому Царицині, у знайомого рибопромисловця, і змушений був покинути сім’ю. [...] Батько надсилав гроші, а в свята приїздив сам. Пам’ятаю щасливі дні, коли він, запорошений снігом, входив до хати. Які привабливі речі він нам привозив - опудала звірів, іграшки! Батько мав надзвичайно добре серце, скрізь сіяв добро своєю щедрою рукою. Нас, дітей, він дуже любив» («Поет...», с 10). О. Олесь пригадує, що його батько «був незвичайної доброти людина; напр[иклад], колись купець Бала- щенко прийшов до нього, впав до ніг і сказав, що його будинок продають з авкціона; він вийняв 120 000 руб[лів] і дав йому. Допомагав бідним грошима, дровами, соломою. Раз прийшов до Івана Хведоровича бідняк і просив дать йому чоботи; він зняв із себе чоботи й оддав, а сам взув старі, що були на горищі. Коли він умер, то всі вбогі, що користувались його доброчинністю, дуже шкодували й, як каже поет (О. Олесь - Н. Л.), «скидали мені маленькому шапки на ознаку пошани до батька, так що в мене лились сльози» («Спогади...», с 46). Про Івана Кандибу і Галина Лащенко писала: «Про нього збереглася пам’ять як про людину чесну й непідкупну, до того ж дуже здібну. Так казали люди, які близько його знали. Він ніжно любив свою дружину, від якої був набагато старший» («Поет...», с 18).
Дед будущего поэта Федор Кандыба торговал рыбой, а отец Иван Федорович работал на рыбных промыслах в Астрахани, где и утонул в Волге. Тогда Александру Олесю, старшему из детей, исполнилось одиннадцать лет.
6
421/6 <31+17> ♂ Григорий Иванович Кандыба [Кандыбы]Свадба: <18> ♀ Анна Андреевна Санковская (Ильяшенко-Кириллович, Леонтович) [Санковские] b. 1821
Смрт: > 1903, Российская империя
Свадба: <19> ♀ Вера Ивановна Чечель (Леонтович) [Чечели]
Председатель Конотопской уездной земской управы. Дети:
1) Григорий Петрович, род. 1884.
2) Илья Петрович, род. 1886.
3) Владимир Петрович, род. 1887.
4) Николай Петрович, род. 1891.
5) Даниил Петрович, (1901).
6) Вера Петровна, род. 1893.
7) Татьяна Петровна, (1899).
Свадба: <24> ♀ Вера Антоновна Свадковская [Свадковские] b. 8 новембар 1881 d. 5 јануар 1948
Смрт: 22 јул 1944, Прага, Чехословакия
Семья жила бедно, и, тем не менее, Александра Васильевна прививала сыну и дочерям любовь не только к труду, но и к поэзии. Её стараниями Саша уже в 4 года умел читать, позже выучил напамять почти весь Шевченковский <Кобзарь>. От деда Василя мальчик узнавал украинские легенды, сказки и песни. Народная мудрость и поэзия вдохновили его на собственное творчество - в 9 лет Саша Кандыба написал первое стихотворение на русском языке. Будущему поэту исполнилось 11, когда его отец утонул. Мать осталась одна с тремя детьми и тремя рублями в кармане. И всё же мать постаралась дать сыну образование - для гимназии денег не было, поэтому в 15 лет Саша поступил в бесплатную земледельческую школу под Харьковом. Школьные предметы он учил мало - лишь бы сдать экзамен; но в то же время самостоятельно штудировал хинди, польский, болгарский, сербский языки; украинскую, русскую, европейскую литературу и философию; писал стихи на украинском и русском, редактировал школьный журнал и, чтобы прокормиться, давал уроки арифметики. В школе Саша увлёкся театром: чтобы увидеть украинский спектакль, мог зимой пройти пешком 12 вёрст. Позже он написал немало драматических этюдов и инсценировок народных сказок для украинской сцены. После окончания школы Кандыба стал вольным слушателем агрономического отделения Киевского политехнического института, но отсутствие денег вынужден был оставить учёбу и поступить на службу. В 1903 году, сдав экзамен по латыни, 25-летний Александр Кандыба поступил в Харьковский ветеринарный институт. В том же году он познакомился с выдающимися украинскими литераторами - Борисом Гринченко, Михаилом Коцюбинским, Лесей Украинкой. После их тёплых отзывов о его стихах Александр решился на издание первой книги. Свои произведения он стал подписывать псевдонимом Олесь - этим уменьшительно-ласкательным именем называла поэта его жена. Критика похвалила первую книгу за <свежесть поэтических образов, плавность и лёгкость стиха, смелость некоторых приёмов>. Ещё больше положительных отзывов вызвал второй сборник Олеся, где было много строк об Украине. В 1907 году, в год реакции после первой русской революции, Украине особо досталось от имперского правительства - украинские школы и издания закрывали, любые стремления развивать украинскую культуру объявлялись вредным национализмом и пресекались. Октябрьскую революцию 17-го года Александр Олесь встретил с надеждой на то, что теперь Украина станет вольным государством. В стихах он нередко обращался к Богу с молитвами о счастье для украинского народа, писал, что <вторым ясным воскресением Христа> будет приход долгожданной свободы. Однако уже в 18-м году, с началом гражданской войны, радужные ожидания поэта сменились горькими раздумьями о бессмысленности кровопролития. Узнав о том, что петлюровцы приговорили его к расстрелу, тяжело пережив убийство брата жены, Олесь в феврале 19-го года покинул страну. В эмиграции он продолжал писать о родине: в частности, создал сборник <Княж_ часи> - ситуация в Украине напоминала ему период раздробленности Киевской Руси, затем - цикл <Голод>, где описал ужасающие картины голода в Украине. Олесь также инициировал сбор средств в помощь голодающей стране - в 22-м в Киев было отправлено продуктов и одежды на 10 тысяч долларов. Мечтая вернуться на родину, Александр Олесь так и не смог сделать этого: в середине 20-х до него стали доходить известия о репрессиях партийцев и писателей, заподозренных в измене отчизне.
Скончался поэт 22 июля 1944 года в Праге. До начала 90-х годов его имя было вычеркнуто из украинско-советской литературы. Сегодня многие произведения Олеся, созданные им 50 и 100 лет назад, звучат так, словно описывают нынешние события.Смрт: 1958
Та розумна, енергійна жінка не розгубилася. Набрала квартирантів, давала обіди, і на ці скромні засоби спромоглася виховати й дати освіту трьом своїм дітям - синові Олександрові й дочкам Марії та Ганні, які закінчили Бестужевські курси».
Молодша сестра О. Олеся Марія Голубєва підтверджує: «Складати вірші Олесь почав дуже рано. Ще в дитинстві він часто любив ходити по садку й тихенько наспівувати, а коли ми питали, яку саме пісню він співає, то відповідав, що цієї пісні ще ніхто не знає, бо це його пісня».
Білопілля - містечко на Сумщині, де народився О. Олесь. Друковані тут автобіографічні записи письменника спростовують здогади деяких літературознавців про те, що батьківщина О. Олеся - Верхосулка чи село Кандибине Білопільського району на Сумщині. Наймолодша сестра О. Олеся Галина Грекова так описує Білопілля тих часів: «лише на двох вулицях були тротуари, а решта вулиць восени й весною тонула в грязюці. Чотири церкви, крамниці, дві початкові школи, «двокласне училище» та п’ять-шість приватних добрих будинків серед невеличких підсліпкуватих хатин, схожих одна на одну. Сіро, одноманітно, без будь-яких духовних інтересів і розваг минало життя в цьому «темному царстві».
Помешкання в Білопіллі згадує і Галина Грекова: «Батьки мали невеличкий будинок, очевидно, перероблений із звичайної хати, яка потім служила кухнею, а суміжна з нею наша спальня звалася кімнатою. Дві кімнати прибудовано пізніше, там жив батьків брат, людина похилого віку, на той час удівець. Діди й батьки були добрі хазяї, про що свідчить той порядок, що скрізь панував. Зокрема, О. Олесь в садку, викоханому їхньою працею. Чого тільки не росло в цьому садку! Розкішні груші, яблуні, сливи, волоські горіхи, абрикоси. Двоє вікон нашої кімнати виходять у садок, а одне - на вулицю, на захід. Там, через дорогу, росте столітній дуб. Під ним - криниця. За дубом заходить сонце, освітлюючи кімнату червоним промінням, яке падає на стіни, на підлогу, на ліжка». А сумський краєзнавець і журналіст Геннадій Петров дослідив історію цього будинку аж до наших днів, установив усіх його власників. Він виявив також цікавий факт про те, що «підприємливий білопільський книгопродавець, талановитий фотомайстер Кость Стороженко 1912 року, коли ім’я поета-земляка набрало широкого розголосу, видав фотолистівку з видом Олесевої домівки і продавав її у себе в книгарні. Він збагнув значення поетового доробку і подбав навіть, аби в будинку знаходилася книжка Олеся з біографією автора і описом, хто хату будував і перебудовував та хто в ній мешкав»
7
681/7 <51+18> ♂ Павел Парменович Леонтович [Леонтовичи]Професија : мировой судья
Свадба: <29> ♀ Марія Миколаївна Чечель (Леонтович) [Чечелі]
Смрт: 1926
Свадба: <30> ♀ Юлия Владимировна Лесевич (Леонтович) [Лесевичи] b. 15 јануар 1875 d. 1959
Смрт: 1933, Прага, Чехословакия
Смрт: јануар 1920проц, Возможно дата смерти ошибочна и взята от даты смерти [https://ru.rodovid.org/wk/Запись:1055267 Григория Михайловича Кандыбы].
Смрт: 4 април 1977, Нью-Йорк, США
Андрей Занкевич родился в дворянской семье в родовом имении - селе Гайворон Конотопского уезда Черниговской губернии. Отец его, Иван Занкевич, был предводителем дворянства Конотопского уезда. Мать — Зинаида Николаевна, в девичестве Кандыба. После Октябрьской революции уехал в эмиграцию, некоторое время жил в Югославии[1], являлся активным деятелем антисоветского сообщества, членом Совета НТС[2]. Позднее обосновался в США, где публиковал статьи в газетах и журналах, а также занимался исследованиями по еврейскому и украинскому вопросам. Был сотрудником Толстовского фонда. В 1960 году вышел первый том его книги «Неизвращённая история Украины-Руси», в которой были подробно рассмотрены вопросы украинской истории с XVI века до Второй мировой войны.
Умер 4 апреля 1977 года в нью-йоркском доме престарелых. Похоронен в монастыре Ново-Дивеево Нью Джерси, США.
По мнению ряда источников, сочинения Дикого носят антисемитский характер[3][4]. Так Семён Резник в книге «Мифология ненависти» охарактеризовал его как «последыша нацистов» и «автора по-своему классического антисемитского фолианта „Евреи в России и СССР“»[5].
Данные по национальному составу правительства Советской России и её карательно-репрессивных органов, опубликованные А. Диким в его работе «Евреи в России и СССР»[6] и призванные свидетельствовать о засилии евреев в руководстве послереволюционной России, широко использовались А. И. Солженицыным в его книге «200 лет вместе»[7].
18?? - Батуми. Чакви. Дворянский род Хечиновых (обрусевшие Хечиношвилли). Дед Валерий. Бабушка - Евгения Корсакова, врач
1895 - Черниговская область. Бахмачский район. Родовое имение, - село Гайворон - имело 350-летнюю историю 1895 - Родовое имение, - село Гайворон. Родители: отец - Иван Занкевич. Мать Зинаида Николаевна (в девичестве - Кандыба) 1895 - 03 сентября. Черниговская область. Бахмачский район. Село Гайворон. Родился сын Андрей, известный как Андрей Дикий 1899 - 13 марта. Черниговская область. Бахмачский район. Село Гайворон. Родился брат - Василий Иванович Занкевич 1902 - 10 октября. Черниговская область. Бахмачский район. Село Гайворон. Родилась сестра - Ольга Ивановна Занкевич - в замужестве - Криштофович
1922 - Польша. У деда и бабушки Хечиновых родился сын Константин Валерьевич Хечинов 1922 - Сербия. В семье Анатолия Криштофовича и Ольги Ивановны (в девичестве - Занкевич) родилась дочь Татьяна Анатольевна Криштофович
Свадба: <31> ♀ Катерина Леонідівна Білецька [Білецькі] b. 1919 d. 19 август 1996
Смрт: 10 јун 1944
|
 |
 |
У 1890-х роках та на початку ХХ століття обов’язки голови з’їзду виконував Антон Юхимович Свадковський (?-?), тесть відомого українського поета Олександра Кандиби (Олеся), дід знаного українського вченого-історика і поета Олега Кандиби (Ольжича).
- http://www.br.com.ua/referats/s1399/27551.htm
- http://zwiahel.ucoz.ru/novograd/history/samoupravlen.html
Батько 0.Ольжича - поет О.Олесь. Олександр Іванович Кандиба, чий родовід сягає Корсунського полковника обозного Федора Кандиби. Мати - Віра Антонівна Свадковська: в її жилах окрім української, текла ще білоруська і грецька кров. За освітою - вчителька, викладала мови, втім, українською так до пуття й не оволоділа, що було предметом постійних родинних жартів. Олександр Іванович був не просто палким українофілом, а й спадковим дворянином: герби роду Кандиб - як “малоросійський", так і “высочайше утвержденный и пожалованный" - можна побачити в "Малоросійському гербовнику" В. Лукомського та В. Модзалевського. Але на кінець XIX століття рід озлиднів, занепав, від дворянства залишилось хіба що прізвище - і козацька потуга, впертість, послідовність у досягненні жаданого результату. Але прагнення стати українським письменником погано узгоджувалось з бажанням мати, а точніше утримувати свою родину. Це пояснює, чому Віра Атонівна опинилась в заможній метрополії Полісся - Житомирі. Саме там 1907 року прийшов на світ Олег Кандиба, що став відомий і як О.Лелека, і як К. Костянтин, і як Д.Кардаш і т.д., а найбільше - під своїм "поетичним" псевдонімом О.Ольжич. Напевне, від поліської землі, скелястої і лісистої, оцей підсвідомий потяг Ольжича до міцності і ваговитості каменю, до таємничності й осоненості правікових пущ. Світлоокий хлопчик одразу підкорив серця батьків, родичів, сусідів: його любили всі. До того ж він рано виявив неабиякі здібності - почав вільно читати на третьому році життя, а маючи п'ять років, написав п'єсу з козацьких часів. Малював, добре грав на піаніно і на скрипці. Змалку пророкували йому велике майбутнє. О.Олесь присвятив синові декілька віршів, що всупереч заборонам і переслідуванням читалися ("Алфавіт віршами, написаними для сина") і співалися (“Над колискою", "Колискова"). І необізнані, невтаємничені люди мимохіть відчували його присутність, його чарівність.
Звернемось ще раз до «Журналов земского уездного собрания 1872-55 г.г.». В вересні 1872 року на посаду мирового судді було висунуто 26 кандидатів, це були знані в Конотопі і в Чернігівській губернії люди. Серед них ми знаходимо чотирьох братів Кандиб, троє з них — рідні: «надворный советник Александр Григорьевич Кандыба, поручик Николай Григорьевич Кандыба, губернский секретарь Даниил Григорьевич Кандыба»-, і двоюрідний їх брат — «статский советник Андрей Андреевич Кандыба».
Звернемось ще раз до «Журналов земского уездного собрания 1872-55 г.г.». В вересні 1872 року на посаду мирового судді було висунуто 26 кандидатів, це були знані в Конотопі і в Чернігівській губернії люди. Серед них ми знаходимо чотирьох братів Кандиб, троє з них — рідні: «надворный советник Александр Григорьевич Кандыба, поручик Николай Григорьевич Кандыба, губернский секретарь Даниил Григорьевич Кандыба»-, і двоюрідний їх брат — «статский советник Андрей Андреевич Кандыба».
Звернемось ще раз до «Журналов земского уездного собрания 1872-55 г.г.». В вересні 1872 року на посаду мирового судді було висунуто 26 кандидатів, це були знані в Конотопі і в Чернігівській губернії люди. Серед них ми знаходимо чотирьох братів Кандиб, троє з них — рідні: «надворный советник Александр Григорьевич Кандыба, поручик Николай Григорьевич Кандыба, губернский секретарь Даниил Григорьевич Кандыба»-, і двоюрідний їх брат — «статский советник Андрей Андреевич Кандыба».
8
811/8 <68+29> ♂ Микола Павлович Леонтович [Леонтовичі]Професија : міський голова Миколаєва (1909–1917)
Професија : директор миколаївського зоопарку до 1930 року
Свадба: <35> ♀ Ольга Дмитриевна Кудрявцева (Леонтович) [Кудрявцевы]
Свадба: <36> ♂ Елена Петриченко (Леонтович) [Петриченко] d. ~ 1916
Свадба: <37> ♀ Евдокия Петриченко (Леонтович) [Петриченко]
Смрт: ~ 1937
Свадба: <38> ♀ Тамара Литвинець [Литвинці]
Смрт: 19 септембар 2012, Оттава, Канада
 |
Україна пережила страшні часи лихоліття. Класова ненависть — то страшна руйнівна сила. Відбувається деградація всього прекрасного, чого досягло людство на даний момент. Почалася розруха. Все, що належало Кандибам, зруйнували. Де поділися Кандиби — ніхто не знав. Але мій батько, який у той час був маленьким хлопчиком, дещо чув, коли крутився під ногами у старших: буцімто Сергія Олександровича Кандибу отруїв прикажчик Каплан.
